Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Психологія

ДОСЛІДЖЕННЯ ПСИХОЛОГІЧНОГО БЛАГОПОЛУЧЧЯ СТУДЕНТІВ-МЕДИКІВ В ПРОЦЕСІ ФАХОВОЇ ПІДГОТОВКИ

2025-07-02T08:04:51+03:00

У статті представлено результати емпіричного дослідження психологічного благополуччя здобувачів медичних закладу вищої освіти України в умовах дистанційного навчання. Метою роботи було визначення рівня й структурних особливостей психологічного благополуччя здобувачів з урахуванням курсу навчання та гендерної належності. Теоретичною основою роботи стала модель психологічного благополуччя С. Ryff і реалізована через адаптовану українською мовою 84-пунктову шкалу. До вибірки увійшли здобувачі 2–5 курсів державного медичного університету. Збір даних відбувався онлайн, статистична обробка здійснювалася із використанням програмного забезпечення Stata 15, охоплювала аналіз гендерних та міжкурсових відмінностей, а також обчислення інтегрального показника благополуччя. Результати засвідчили наявність хвилеподібної динаміки благополуччя протягом освітнього циклу: найвищі показники зафіксовано на молодших курсах, натомість третій курс виявився критичним періодом, пов’язаним зі зниженням більшості компонентів. Найвищі бали отримано за шкалами «Особистісне зростання» та «Цілі у житті», що вказує на ресурсний потенціал студентів, попри складні зовнішні обставини. Водночас дані за шкалою «Самоприйняття» продемонструвала найнижчі результати, особливо серед чоловіків, з достовірними міжкурсовими відмінностями. На старших курсах спостерігається часткове відновлення показників, проте початковий рівень не досягається. Перспективним вбачаються подальші дослідження спрямовані на вивчення чинників психологічного благополуччя здобувачів вищої медичної освіти в умовах змішаного навчання, динаміки психоемоційного стану, ролі копінг-стратегій і підтримки в умовах війни, а також розробку інтервенцій для запобігання емоційному виснаженню.

МЕТОДОЛОГІЧНІ КОНСТРУКТИ КОМПАРАТИВІСТИЧНОЇ МОДЕЛІ ПСИХОТЕРАПЕВТИЧНОЇ ДОПОМОГИ СІМ’Ї

2025-07-02T08:15:11+03:00

У статті обґрунтовано необхідність компаративістичної, системно-порівняльної інтеграції множини науково доведених і практично перевірених підходів до надання психотерапевтичної допомоги у сімейній терапії. Прослідковано зв’язок психотерапевтичних концепцій та їх методів на рівні теоретичних обґрунтувань, запозичень, наукових ідей, зокрема між індивідуальною психологією та трансактним аналізом; логотерапією та екзистенційним аналізом; психодрамою і гештальт-терапією; психосинтезом і гештальт-терапією; гуманістичною та екзистенційною психологією; екзистенційною та трансперсональною психологією; бодинамікою і трансперсональною психологією; нейролінгвістичним програмуванням і системною сімейною терапією; гештальт-терапією і системною сімейною терапією. Розкрито питання створення ментальних карт психологічних терапевтичних систем. Констатовано актуальність міжпарадигмального зближення психологічних психотерапевтичних систем на відміну від попереднього полярного і змагального періоду їх зародження. Окреслено компаративістичний ракурс аналізу багатовимірної площини психотерапевтичної допомоги у сімейній терапії із обґрунтуванням семи методологічних підходів: психо-техничного; онтологічного; системного; транстеоретичного екзистенційно-системного; структурного; спектрального; біографічно-екзистенційного. Розкрито ключові дихотомічні конструкти, що визначають кожен із методологічних підходів та описують елементи аналізу в процесі надання психологічної допомоги сім’ї. До таких конструктів віднесено: захист – хотіння; свідоме – несвідоме; межі – контекст; виклики – реалістичність; динаміка – складність; простір – час. Доведено, що компаративістична методологія вносить предметно-зорієнтовані обриси у сімейну психотерапію і гносеологічно охоплює принципово різні рівні внутрішнього світу клієнта/клієнтів, що у результаті створює безліч спеціальних (парадигмальних) відбитків запиту клієнтів у психологів різних шкіл.

ПРОБЛЕМИ ПСИХОЛОГІЧНОГО КОНСУЛЬТУВАННЯ І ПСИХОТЕРАПІЇ ЯК ПСИХОЛОГІЧНОЇ ДОПОМОГИ

2025-07-02T08:30:56+03:00

Стаття присвячена висвітленню тих проблем і труднощів, з якими зустрічаються психологи при наданні клієнтам психологічної допомоги. Мета статті полягає в описі сучасних тенденцій психологічного консультування і психотерапії як галузей психологічної науки та психологічної практики. В статті зазначається, що актуальною проблемою у психологічному консультуванні і психотерапії є негативне ставлення клієнта до психолога на початку сеансів, недовіра щодо нього чи напряму його роботи. Всі ці явища у психодинамічній традиції визначаються одним терміном – «опір». Акцентується увага на тому, що джерелом опору може бути і психолог. З іншого боку, реакція опору часто виникає у відповідь на спотворене сприйняття клієнта консультантом. Такі спотворення призводять до того, що акцент зміщується з актуальної для клієнта потреби на психолога, що актуалізується за допомогою механізму проекції. В статті описані різні форми вияву опору та механізми, що захищають клієнта від потенційних втрат чи шкоди: мовчання клієнта, уникнення тем, ригідність, дія та ін; репрезентовані погляди різних зарубіжних дослідників, зокрема: З. Фрейда, В. Техке, Х. Спотніца, Р. Грінсона, Р. Лихи, А. Бека, Дж. Б’юдженталя, С. Роджерса, Е. Джонсона та ін. – до проблеми опору. Також звертається увага на те, що більшість психотерапевтів та психологів-консультантів згодні з тим, що саме якість психоконсультаційного і психотерапевтичного альянсу визначає ефективність та результативність допомоги. Тому в психологічному консультуванні і психотерапії міжособистісна (комунікаційна, інтеракційна і соціально-перцептивна) взаємодія між психологом та клієнтом посідає центральне місце. Безумовно, за встановлення контакту відповідає насамперед психолог. Саме тому до його освіти та особистісних особливостей пред’являється низка вимог.

ЗАХИСНІ МЕХАНІЗМИ ТА САМООБМАН: ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ТА РОЛЬ В АДАПТАЦІЇ ДО СТРЕСОВИХ СИТУАЦІЙ

2025-07-02T08:34:31+03:00

Стаття присвячена теоретико-емпіричному аналізу взаємозв’язку між психологічними захисними механізмами та самообманом і визначенню їх ролі в адаптації особистості до стресових ситуацій. Актуальність проблеми зумовлена зростанням рівня стресу в сучасному суспільстві та потребою в ефективних психологічних засобах підтримання особистісної стійкості. У теоретичному розділі розглянуто еволюцію поняття психологічного захисту від класичних психоаналітичних концепцій до сучасних підходів. Показано, що захисні механізми діють несвідомо, спотворюючи реальність задля зниження тривоги, тобто фактично виступають формою самообману. Самообман інтерпретовано як неусвідомлене когнітивне спотворення, спрямоване на пом’якшення психотравмівних переживань та збереження позитивної Я–концепції. Висвітлено двоїсту роль цих феноменів в адаптації: з одного боку, вони слугують буфером проти стресу і допомагають підтримувати емоційну рівновагу; з іншого – надмірне викривлення реальності може призводити до дезадаптації. В емпіричному дослідженні (вибірка: 54 молоді особи) застосовано стандартизовані методики: Шкала стресу Холмса–Раге (Holmes & Rahe, 1967); опитувальник тривожності Ч. Спілбергера (STAI); Опитувальник самообману (SDQ) авторів Gur & Sackeim (1979) в адаптації Косьянової О.Ю., Оцінка захисних механізмів на основі DSQ (Andrews et al., 1993). Виявлено, що більшість респондентів характеризуються помірним рівнем стресу і тривожності та домінуванням зрілих захисних механізмів у поєднанні з низько– середнім рівнем самообману. Водночас підвищена тривожність корелює зі зростанням схильності до самообману і активацією незрілих захистів, що вказує на дезадаптивний характер такого реагування. Самообман демонструє найтісніший зв’язок саме з примітивними захистами, відіграючи компенсаторну роль за нестачі адаптивних копінг– стратегій. Зроблено висновок про необхідність балансу між захисною функцією і реалістичним усвідомленням ситуації як умови ефективної адаптації особистості до стресу.

ЕМОЦІЇ Й ЕМОЦІЙНІ СТАНИ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ: ВІДМІННОСТІ І КЛАСИФІКАЦІЯ

2025-07-02T08:40:53+03:00

Стаття присвячена розкриттю питання основних фундаментальних емоцій, їх поділу на різні емоційні явища, які виконують різноманітні функції в життєдіяльності військових. В статті зазначається, для того, щоб ефективно вимірювати емоції та емоційні стани військовослужбовців та своєчасно надавати їм психологічну допомогу, потрібно розібратися у спектрі їхніх емоцій, зрозуміти особливості тих емоційних процесів, що відбуваються в їхній емоційній сфері в процесі служби, особливо, під час воєнних дій та після них. Зауважується, що емоції є тим всеосяжним феноменом, що пронизує собою усі явища і сфери психіки, глибоко проникаючи в їх природу і будову та забезпечуючи стан і рівень інтенсивності їхнього функціонування та прояву. Наголошується на тому, що однією з головних особливостей емоцій, як психічного явища, є її здатність відображення, тобто кодування інформації, що поступає з оточуючої дійсності в суб’єктивний атрибут суб’єкта емоцій, причому емоції відображають не предмети і явища як такі, а їх значущість. Відображення значущості предметів і явищ виступає тією характеристикою емоційної сфери, яка відрізняє її від інших психічних явищ. Також репрезентуються особливості емоційного стану військовослужбовців. Подається класифікація форм перебігу емоційних станів: почуттєвий тон, настрій, емоції, ефект, стрес, фрустрацію, пристрасть, вищі почуття. Дається характеристика кожного з емоційних стані військових. Бойові дії окрім фізичного навантаження накладають на військовослужбовців ще й велике емоційне і психологічне навантаження. У них може спостерігатися синдром емоційного вигорання, як відповідь на емоційні перенапруги, що проявляються у вигляді фізичного і психічного виснаження. Цей синдром може стати механізмом психологічного захисту у формі часткового або повного відключення емоцій у відповідь на травмівні впливи.

ВПЛИВ ТРИВОЖНОСТІ НА АКАДЕМІЧНУ УСПІШНІСТЬ СТУДЕНТІВ

2025-07-02T08:43:32+03:00

У статті здійснено теоретичний аналіз проблеми впливу тривожності на академічну успішність студентів технологічного коледжу та представлено результати емпіричного дослідження. Визначено, що академічна успішність тісно корелює із рівнем тривожності студентів технологічного коледжу. Зокрема, у реаліях військових дій, гучних тривог, вибухів, нестабільної економічної ситуації підсилюється відчуття страху та тривоги, травмується психіка молодих людей. Ці негативні тенденції підсилюються у студентів перших курсів і позначаються на сприйманні, увазі, запам’ятовуванні навчального матеріалу, інтелектуальних стилях пізнавальної діяльності. Констатовано, що тривожність є однією із форм прояву емоційного стану студентів. Вона супроводжує всі аспекти життєдіяльності молоді – спілкування, навчання, пізнання себе та особистих досягнень. Залежно від того, чи високий, чи низький рівень прояву тривожності, її вплив на особисті досягнення та академічну успішність студентів є як і позитивним, так і негативним. Її подвійний вплив на нестійку психіку студентів позначається на проявах працездатності, навчальній та соціальній активності, самооцінці. Якщо тривожність має помірний прояв, вона стимулює відповідальність, зосередженість та мотивацію до навчання. Високий рівень тривожності призводить до зниження когнітивної активності, труднощів у виконанні навчальних завдань і зниження академічної успішності. Представлені результати емпіричного дослідження, яке проводиться на базі технологічного коледжу «Міжрегіональне вище професійне училище автомобільного транспорту та будівництва МВПУ АТБ». У дослідженні приймали участь 80 студентів різних курсів, вік досліджуваних від 15 до 17 років. Застосований діагностичний інструментарій емпіричного дослідження – аналіз психологічних джерел щодо проблем тривожності та успішності студентів, узагальнення, шкала тривожності Спілбергерга-Ханіна, шкала тривожності Бека (BAI), методика «Шкала тривожності» Тейлора (В. Г. Норікадзе); описовий, кореляційний аналіз. Сформульовано висновки, що тривожність знижує розумову працездатність студентів технологічного коледжу, сприяє розвитку соціальної ізоляції, погіршенню пізнавальної діяльності та повної відмови від навчання.

ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ЕМОЦІЙНОГО ВИГОРАННЯ ПРАЦІВНИКІВ СФЕРИ ПОСЛУГ

2025-07-02T08:48:54+03:00

У статті здійснено теоретико-емпіричний аналіз проблеми емоційного вигорання працівників сфери послуг. Констатовано, що сфера послуг – це сукупність галузей, що займається впровадженням нематеріальних продуктів. Послуги є унікальним товаром, оскільки вони рідко мають предметний характер та їх якість залежить від особистості людини, що їх надає. Дана сфера є більш трудомісткою в порівнянні з іншими, а виконання професійних завдань вимагає не лише технічних навичок, а й емоційної включеності. Тригери у працівників сфери послуг часто повторюються і викликають емоційне вигорання або стан фізіологічного, почуттєвого та когнітивного виснаження у ситуаціях тривалого емоційного напруження. Будь-яка діяльність у сфері послуг – це суцільний стрес та виснаження. Працівники сфери послуг часто перебувають у безпосередній взаємодії, комунікації з клієнтами. Це вимагає вмінь володіння високим рівнем емоційної віддачі, але й ставить їх в зону ризику виникнення емоційного вигорання. Емоційне вигорання розвивається у трьох напрямках: психофізичному, соціально-психологічному, поведінковому. Констатовано, що поведінкова сфера прояву симптомів емоційного вигорання піддається дослідженню та аналізу навіть шляхом спостереження. У статті представлено основні результати емпіричного дослідження за різноманітними методиками: «Діагностика професійного вигорання» К. Маслач, С. Джексон в адаптації Н. Водоп’янової, «Шкала сприйнятого стресу (PSS)» Ш. Коена, «Методика діагностики рівня емоційного вигорання» В. Бойко), авторська анкета. Вибірка досліджуваних працівників сфери послуг – 64 респонденти, з яких – 32 жіночої і 32 чоловічої статі, віком від 17 до 50 років із різних галузей надання послуг. Сформульовано висновки щодо результатів емпіричного дослідження проблеми емоційного вигорання працівників сфери послуг.

СТРЕС, КОПІНГ-СТРАТЕГІЇ ТА ЖИТТЄСТІЙКІСТЬ У РІЗНІ ПЕРІОДИ ЖИТТЯ: ПСИХОЛОГІЧНА ДИНАМІКА УЯВЛЕНЬ ПРО ВІКОВУ АДАПТАЦІЮ

2025-07-02T08:57:15+03:00

Це дослідження досліджує психологічну динаміку стресу, стратегій подолання та стійкості на різних етапах дорослого життя. Основною метою було визначити, як рівні стресу, методи подолання та стійкість змінюються залежно від віку. Емпіричні дані були зібрані від учасників, розділених на три вікові групи: 25–34 (молоді люди), 35–45 (дорослі середнього віку) та 46–55 (старші люди середнього віку). Результати показують, що найвищий рівень стресу був зареєстрований у віковій групі 35–45 років, ймовірно, через підвищену соціальну відповідальність, проблеми з балансом між роботою та сім’єю та професійні вимоги. Натомість, молодші учасники демонстрували нижчий рівень стресу та більшу емоційну гнучкість, тоді як старші люди демонстрували найвищі показники стійкості, що пояснюється накопиченим життєвим досвідом та сформованими механізмами подолання. Дослідження також підкреслює, що стратегії подолання суттєво відрізняються залежно від віку. Молодші люди були більш схильні використовувати емоційно-орієнтовані методи подолання, такі як пошук соціальної підтримки або уникнення. Учасники середнього віку віддавали перевагу стратегіям, орієнтованим на проблему, активно шукаючи рішення стресових факторів. Старші респонденти більше покладалися на прийняття та когнітивну переоцінку. Ці варіації свідчать про те, що адаптивні реакції на кризи формуються не лише ситуаційними факторами, але й віковими психологічними ресурсами та соціальними ролями. Результати підкреслюють важливість розробки програм психологічної підтримки, що враховують вікові особливості, оскільки ефективність управління стресом та адаптації суттєво варіюється протягом життя. Дослідження також вказує на психологічну вразливість учасників, особливо з точки зору тривоги та фрустрації, а також підкреслює загальну тенденцію до емоційної стриманості та поведінкової жорсткості перед обличчям несприятливих обставин.

КЛЮЧОВІ ІДЕЇ ТЕОРІЇ АЛЬФРЕДА АДЛЕРА В УМОВАХ СУЧАСНОСТІ

2025-07-02T09:03:00+03:00

У статті розглядаються ключові концепти індивідуальної психології Альфреда Адлера крізь призму сучасної соціально-психологічної дійсності, зокрема війни. Центральними поняттями аналізу є комплекс неповноцінності, компенсація, соціальний інтерес, прагнення до переваги, фікційний фіналізм, стиль життя та творча сила Я. Окрему увагу приділено біографічному та історичному контексту формування поглядів Адлера, зокрема його особистому досвіду у дитинстві та участі у Першій світовій війні як військового лікаря. На основі цих впливів автор теорії сформував цілісну модель розуміння особистості як активного творця власного життя, відповідального за адаптацію до суспільства та за вибір стилю життя. Аналізуючи ідеї Адлера у світлі війни в Україні, стаття пропонує інтерпретацію російської агресії як прояву колективної компенсації глибинного комплексу історичної неповноцінності. Ідеї «величі», «імперського відродження» розглядаються як фікційні фіналізми, що маскують страх, втрату ідентичності та соціальну фрустрацію. Водночас українське суспільство постає як приклад зрілої компенсації, що ґрунтується на високому рівні соціального інтересу, солідарності, відповідальності та служіння. Такий підхід дозволяє побачити у відповідях українців на травму війни прояви творчої сили Я – здатності трансформувати страждання у сенс, а слабкість – у джерело сили. Стаття підкреслює гуманістичний потенціал теорії Адлера для розуміння не лише індивідуальної, а й колективної психології в умовах війни, агресії та травми. Адлеріанська модель може бути ефективним інструментом у кризовій психології, психотерапії травми, формуванні громадянської свідомості та вихованні соціальної відповідальності. Розгляд війни як невротичної компенсації комплексу неповноцінності, а також конструктивної адаптації через соціальний інтерес, відкриває нові перспективи для застосування класичної психологічної теорії у сучасному контексті.

КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ УСВІДОМЛЕНОСТІ ЯК ПСИХОЛОГІЧНОГО КОНСТРУКТА В СИСТЕМІ САНОГЕННОГО МИСЛЕННЯ

2025-07-02T09:09:15+03:00

У статті було здійснене теоретичне дослідження концептуалізації усвідомленості як психологічного конструкта в системі саногенного мислення. Актуальність теми обумовлена зростанням психологічних труднощів у сучасному суспільстві, таких як стрес, тривожність та емоційне вигорання, що потребують ефективних засобів підтримки психічного здоров’я. Усвідомленість розглядалася як здатність бути уважним до поточного досвіду без оцінювання, що сприяє кращому розумінню емоцій, думок і поведінки. Саногенне мислення, у свою чергу, виступало як адаптивний тип мислення, спрямований на збереження та зміцнення психічного здоров’я. Метою статті був теоретичний аналіз усвідомленості як конструкта саногенного мислення. Для її досягнення проаналізовано сучасні дослідження з усвідомленості та саногенного мислення, розглянуто різні позиції вчених,щодо цих феноменів, їх визначення та структуру, досліджено функції й природу усвідомленості, а також простежено її взаємозв’язок з саногенним мисленням. У статті наголошувалося на ефективності практик усвідомленості, зокрема програми MBSR (Mindfulness-Based Stress Reduction), яка демонструє позитивний вплив на зниження стресу, тривожності та депресії, оскільки нейробіологічні дослідження підтверджують, що медитація, як основа усвідомленості, змінює активність мозку, сприяючи емоційній стабільності. Також були розглянуті українські дослідження, які підтверджують корисність майндфулнес-практик для підвищення стресостійкості та емоційної саморегуляції. Саногенне мислення представлено як процес, що включає когнітивну реконструкцію, емоційну регуляцію та рефлексію. Воно сприяє зниженню тривожності, розвитку адаптивних стратегій реагування та покращенню психологічного благополуччя. Усвідомленість виступає ключовим компонентом саногенного мислення, забезпечуючи здатність до безоціночного сприйняття досвіду, самоспостереження та емоційної регуляції. Стаття сприяє глибшому розумінню ролі усвідомленості у підтримці психічного здоров’я особистості та її адаптації до життєвих викликів, що є важливим в структурі саногенного мислення.

ПСИХОЛОГІЧНІ БАР’ЄРИ У КОМЕРЦІАЛІЗАЦІЇ МЕДИЧНИХ ІННОВАЦІЙ, КОНФЛІКТ АВТОРСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ТА ПАТЕНТНОЇ ПРАКТИКИ

2025-07-02T11:15:23+03:00

У статті розглянуто психологічні бар’єри, які виникають у процесі комерціалізації медичних інновацій, зокрема в контексті конфлікту між авторською ідентичністю дослідника та вимогами патентної практики. Автори аналізують механізми внутрішнього опору, що формуються на етапі трансформації наукового результату в об’єкт інтелектуальної власності, коли дослідник опиняється перед необхідністю адаптації до правових та ринкових умов. Зроблено акцент на емоційних, когнітивних і мотиваційних чинниках, які впливають на готовність автора поступитися автономією ідей, змінити уявлення про себе як вільного дослідника та прийняти нормалізовану логіку патентування або передачі прав. Розкрито типові патерни ідентифікації науковця з власною розробкою, що створює дисонанс між ціннісними уявленнями про науку як публічне благо й вимогами комерційної доцільності. Особливу увагу приділено впливу академічної культури, стилю управління в наукових установах, рівня підтримки інституцій та наявності системи психологічного супроводу інноваційного процесу. Запропоновано авторську модель психологічної підтримки дослідників, яка передбачає не лише інформування щодо правових процедур, а й цілеспрямовану роботу з емоційним опором, розвитком готовності до зміни ролі науковця в інноваційному ланцюгу. Наголошено на важливості міждисциплінарного підходу до подолання таких бар’єрів, що включає психологію, право інтелектуальної власності, етику науки та менеджмент інновацій у сфері охорони здоров’я. Особливе значення має створення безпечного комунікативного середовища, в якому науковці можуть відкрито висловлювати сумніви та обговорювати ціннісні конфлікти. Таке середовище сприяє не лише успішному впровадженню інновацій, а й збереженню академічної мотивації та внутрішньої цілісності дослідника. Отримані результати можуть бути використані в діяльності центрів трансферу технологій, підготовці молодих науковців, удосконаленні системи мотивації до інновацій у закладах вищої медичної освіти.

ВІДПОВІДНІСТЬ МІЖ ПРАЦІВНИКОМ ТА РОБОЧИМ КОЛЕКТИВОМ: ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРИ ЗА 1990–2024 РР.

2025-07-02T11:24:55+03:00

Відповідність між працівником і робочим колективом визначає, наскільки цінності, компетенції та поведінкові норми співробітника узгоджуються з мікрокультурою команди, і дедалі частіше вважається критичним чинником ефективності сучасних гібридних організацій. Проте досі був відсутній цілісний огляд еволюції концепції, вимірювальних підходів і емпіричних знань для цього конструкту. Метою цієї роботи є заповнити цю прогалину через огляд літератури за 1990–2024 рр. Було здійснено пошук у базах Scopus, Web of Science та Google Scholar, із яких до остаточного огляду увійшли 32 рецензовані емпіричні статті, що задовольнили критерії окремої операціоналізації відповідності між працівником і робочим колективом та вимірювали принаймні один індивідуальний або груповий результат. Динаміка публікацій демонструє експоненційне зростання інтересу до цього типу відповідності: з 144 згадок у 1990 р. до 3170 у 2023 р., що відображає переходи організацій до використання проектних і дистанційних команд. Антецедентами відповідності між працівником і робочим колективом виступають ціннісна конгруентність, реляційна демографія та стилі лідерства; наслідками – задоволення роботою, залученість, креативність і зниження плинності кадрів. Сила цих зв’язків залежить від відчуття психологічної безпеки, згуртованості та обміну знаннями в команді, а також від культури країни й того, на якому етапі розвитку перебуває група. Натомість малим і середнім підприємствам, стартапам і віртуальним командам приділено лише фрагментарну увагу, а розмаїття метрик ускладнює кумуляцію знань. Практичні рекомендації охоплюють поєднання ціннісного скринінгу при відборі персоналу з плановим доповненням компетенцій та моніторингом психологічної безпеки. Подальші дослідження мають фокусуватися на лонгітюдних багаторівневих моделях, стандартизації інструментарію й вивченні відповідності між працівником і робочим колективом у командах, що взаємодіють переважно онлайн або в гібридному форматі А також в низькоресурсних культурних середовищах, де правила ієрархії, колективізму та лідерства можуть істотно відрізнятися від західних корпоративних контекстів.

ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОВЕДІНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ ТА ЇЇ РОЛЬ У БІЗНЕСІ

2025-07-02T11:27:41+03:00

У статті здійснено комплексний теоретико-методологічний аналіз психологічних основ поведінкової економіки як міждисциплінарної дослідницької категорії, що поєднує економічні, психологічні, когнітивні та нейронаукові підходи до пояснення економічної поведінки індивідів у реальних умовах. Здійснено систематизацію та критичну інтерпретацію актуальних наукових позицій щодо понятійного апарату поведінкової економіки, зокрема категорій «обмежена раціональність», «когнітивне викривлення», «афективне рішення», «соціальні установки», що у сучасному економіко-психологічному дискурсі постають як ключові для аналізу прийняття рішень в умовах невизначеності. Окреслено теоретичні витоки формування поведінкової економіки в контексті критики неокласичної парадигми та зростання ролі міждисциплінарних підходів у гуманітарному знанні. Обґрунтовано, що поведінкова економіка виступає не лише як альтернатива класичним економічним моделям, але й як самостійна концептуальна платформа для розуміння економічної дії, що ґрунтується на багаторівневому аналізі психологічних чинників. Особливу увагу приділено аналізу прикладного значення поведінкової економіки у сфері бізнесу, включаючи управління проєктами, маркетингову діяльність, стратегічне планування та формування конкурентоспроможних моделей підприємницької поведінки. Продемонстровано, що використання поведінкових підходів дозволяє враховувати реальні механізми прийняття рішень економічними агентами, підвищуючи адаптивність бізнес-стратегій до сучасних викликів ринку. Обґрунтовано перспективність подальших досліджень у напрямі конкретизації психологічного інструментарію поведінкової економіки, зокрема з урахуванням нейрокогнітивних та емоційних аспектів. Матеріал статті має цінність для науковців, аналітиків та практиків, що працюють на перетині економіки, психології та управління.

ЩОДО РОЗВИТКУ ІНТЕЛЕКТУ ЯК ЧИННИКА УСПІШНОЇ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СТАРШОКЛАСНИКІВ

2025-07-02T09:50:28+03:00

У статті здійснено аналіз питань розвитку інтелекту як чинника успішної навчальної діяльності старшокласників. Зроблено висновок про можливість виділення наступного колао понять, що характеризують інтелект та мотиваційну спрямованість особистості старшокласників: по-перше, інтелект в психології розглядається як здатність до здійснення процесу пізнання і до ефективного вирішення проблем, зокрема при оволодінні новим колом життєвих завдань (під інтелектом розуміється визначений рівень розвитку розумової діяльності особистості, що забезпечує можливість здобувати всі нові знання й ефективно використовувати їх у ході життєдіяльності); по-друге, мотиваційна сфера закладається у ранньому віці та розвивається протягом всього життя (мотиваційна сфера особистості є складним структурним утворенням, психологічний механізм, якої визначається характером використовуваної системи психологічних умов і засобів); по-третє, спрямованість, мотивація на набуття знань, бажання та прагнення до навчання залежать від розумових здібностей учня, що дозволяють йому зрозуміти новий матеріал, уваги, та розвинення вольової сфери; по-четверте, старшокласники з високим та рівнем інтелектуальних здібностей вище за середній демонструють здатність визначати, споглядати або розглядати все можливе поєднання різноманітних ознак, подій чи явищ у процесі розв’язування завдання; по-п’яте, більшість учнів мають більш розвинені гуманітарні здібності, що характеризується здатністю майстерно оперувати мовою, розуміти та використовувати точні та конкретні вирази словесних значень, грамотно висловлювати своєї думки, схильністю до теоретичного, індуктивного мислення. Зазначено, що оцінки ефективності, які заохочують мислення вищого порядку, оцінювання, міркування та глибоке розуміння самі по собі є інструментами для навчання. На додаток до знань, оцінювання розвиває метакогнітивні та когнітивні навички учнів, такі як планування, організація та інші аспекти виконавчого функціонування; стійкість і наполегливість у протистоянні викликам.

ПСИХОЛОГІЯ ФІНАНСОВОЇ ПОВЕДІНКИ МОЛОДІ: РОЛЬ САМООЦІНКИ, СОЦІАЛЬНИХ ОЧІКУВАНЬ ТА КРОС-КУЛЬТУРНИХ АСПЕКТІВ

2025-07-02T09:53:44+03:00

У статті здійснено теоретичний аналіз психологічних чинників, що визначають фінансову поведінку молоді, з особливим акцентом на роль самооцінки як внутрішнього ресурсу особистісної регуляції та соціальних очікувань як зовнішнього джерела нормативного тиску. Розвідку доповнює також аналіз крос-культурних чинників фінансової поведінки молоді. На основі аналізу сучасних наукових джерел обґрунтовано, що фінансова поведінка молоді формується в умовах постійної взаємодії індивідуальних, соціальних та культурних факторів. Зокрема, доведено, що низький рівень самооцінки часто корелює з підвищеною чутливістю до соціального впливу, прагненням до визнання через демонстративне споживання та схильністю до імпульсивних фінансових рішень. Водночас висока самооцінка є підґрунтям для критичної оцінки споживчих імпульсів, контролю над емоціями та ухвалення зважених і стратегічно обґрунтованих фінансових рішень. Соціальні очікування, що транслюються через сімейні настанови, медійний контент і культурні моделі успіху, значною мірою впливають на те, яким чином молодь сприймає поняття фінансової успішності та які споживчі стратегії обирає. Через механізми соціального порівняння та потреби ідентифікації молоді люди часто пристосовують свою поведінку до умовних стандартів, які не завжди відповідають їхнім реальним можливостям або цінностям. Наголошено, що у дослідженні психологічних детермінант фінансової поведінки важливо враховувати не лише індивідуально-особистісні й соціальні чинники, а й специфіку культурного контексту, в якому зростає та функціонує особистість. У статті підкреслено також важливість інтеграції психологічної підтримки у програми фінансової освіти, спрямовані на формування фінансової грамотності, емоційної стійкості та навичок саморефлексії. Обґрунтовано необхідність подальших міждисциплінарних досліджень із метою поглиблення розуміння психологічної природи фінансових рішень молоді в умовах соціального тиску та інформаційного перенасичення.

СТУДЕНТСЬКИЙ БУЛІНГ: ПЕРСОНОЛОГІЯ СУБʼЄКТІВ

2025-07-02T09:57:16+03:00

Зʼясовано, що феноменологія «студентського булінгу» є маловивченою (зокрема через свій «незручний» зміст для публічного обговорення). У звʼязку з цим, автором вкотре здійснено теоретико-емпіричну спробу привернути суспільну увагу до справжнього професійного статусу викладача вищої школи, а не уявного, часто – ілюзорного, та актуалізувати державницьку значущість його особистісно-професійної безпеки для власної життєдіяльності та безпеки громадянського суспільства. За результатами історико-психологічного аналізу навчально-професійної системи «викладач – студент», встановлено 1) психологічні закономірності (перебіг, наслідки) «студентського булінгу», спричинені а) несумісністю професійної мотивації науково-педагогічного працівника і навчально-професійної мотивації студента, б) системною професійною трансформацію викладача-вченого у новітню освітню бюрократію, якій властиві другорядність професійного зростання, втрата професійної свободи навчання і саморозвитку, знецінення науково-педагогічного статусу через порушення у взаєминах субʼєктної паритетності, 2) персонологічні життєві цінності викладача як необхідні умови його професійної самодостатності. Емпірично розроблені соціальний психотип «студентського булінгу», етапні характеристики його формування і психотип-антипод викладача. Показано, що «студентський булінг» є обʼєктивним суспільним явищем, в якому відображаються 1) недосконале верховенство персоналізованої відповідальності як обовʼязкова ознака соціально-незрілої та невизначеної у перспективах громадянської спільноти, 2) досконалий зразок негативного особистісного каталізатора внутрішньої державної нестабільності, що зміцнює наявні соціальні виклики і загрози та потенційну можливість їхніх більш небезпечних виявів для національної безпеки.

ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ТРАНСФОРМАЦІЇ ІДЕНТИЧНОСТІ МІГРАНТІВ ЗАСОБАМИ МОДЕЛІ PRISMA

2025-07-02T10:00:45+03:00

Мета. Стаття присвячена теоретичному аналізу міграції, що сприяє реконструкції особистісної та соціальної ідентичності індивіда. Основна мета дослідження – розробка моделі факторів, що визначають трансформаційні процеси ідентичності в умовах міграції. Методи. Було проведено систематичний огляд рецензованої літератури із застосуванням моделі PRISMA у п’яти бази даних: Medline, PubMed, SCOPUS, Google Scholar та ProQuest. Результати. До огляду було включено 24 статті, опубліковані в період з 2019 по 2024 роки. Встановлено, що вимушена міграція спричиняє багатовимірні зміни в особистісній та соціальній ідентичностях, провокуючи кризи самовизначення та адаптації. Ідентичність як процес формується через взаємодію із соціальним оточенням, а її трансформації залежать від низки чинників. До них належать: професійна компетентність, політична ідеологія, соціальні медіа, відчуття належності та почуття відчуження, мовна компетентність, соціально-економічні фактори, громада, культура, релігія, безпека. Висновки. Міграція – це складний психосоціальний процес, що суттєво впливає на особистість людини. Вона супроводжується значними втратами, адаптаційними викликами та змінами ідентичності, яка формується у взаємодії з соціальним оточенням. Міграція призводить до кризи ідентичності, яка проявляється через відчуття відчуження, втрати звичної ідентифікації та пошук нових способів самовираження. Для переосмисленню травматичного досвіду мігрантів необхідно враховувати не лише їх індивідуальні психологічні особливості, але й політико-економічні та соціокультурні фактори, що впливають на трансформацію ідентичності.

ТРАНСФОРМАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УМОВАХ ВІЙНИ: ПСИХОАНАЛІТИЧНІ ПАРАЛЕЛІ З ПОГЛЯДАМИ Е. ЕДІНҐЕРА

2025-07-02T10:03:38+03:00

Стаття присвячена аналізу трансформації українського суспільства в умовах воєнних викликів через призму алхімічних стадій, інтерпретованих Едвардом Едінґером. У роботі автор інтегрує різні теоретичні підходи, зокрема психоаналітичні та неофройдистські концепції Фройда, Юнга, Адлера, Хорні, Роджерса та Еріксона, для глибшого розуміння процесів індивідуального й колективного розвитку. Центральними темами є роль свідомого й несвідомого, архетипів і колективного несвідомого у формуванні особистості та вплив соціокультурних і внутрішньоособистісних чинників на ці процеси. Окрему увагу приділено дослідженням українських психологів, таких як О. Чабан, І. Бех та О. Фільц, які аналізують психосоціальні кризи, адаптаційні механізми та особливості психічного захисту особистості під час війни. Їхні роботи допомагають осмислити, як соціальні й культурні архетипи, традиції й символи, зокрема образи Героя, Матері та Тіні, формують колективну психіку та знаходять відображення в художніх творах, соціальних рухах і ритуалах. Використовуючи символічну систему алхімічних процесів, запропоновану Едінґером, стаття аналізує ключові етапи змін у колективному несвідомому та суспільній свідомості України. Зокрема, розглядаються сім алхімічних стадій: calcinatio (очищення через випробування), solutio (розчинення), mortificatio (умертвіння), separatio (відділення), coniunctio (об’єднання), sublimatio (піднесення) та coagulatio (згущення). Кожна стадія трактується як метафорична модель, що відображає етапи трансформації українського суспільства. Стаття підкреслює, що кризи не тільки деструктивні, але й мають потенціал для глибинної трансформації суспільства, сприяючи появі нових цінностей і зміцненню ідентичності. Використання юнгіанського підходу дозволяє поєднати психологічний та культурно-символічний аналіз, показуючи, як архетипічні процеси впливають на індивідуальне й колективне життя.

ОСОБЛИВОСТІ ВПЛИВУ ЯКОСТІ ЖИТТЯ ЗДОБУВАЧІВ ОСВІТИ ВИЩИХ МЕДИЧНИХ ЗАКЛАДІВ ОСВІТИ НА СХИЛЬНІСТЬ ДО ПСИХОСОМАТИЧНИХ РОЗЛАДІВ

2025-07-02T09:28:35+03:00

Стаття присвячена вивченню впливу якості життя, як прояву стану психосоціального функціонування на схильність до психосоматичних розладів у здобувачів освіти медичних закладів вищої освіти України в умовах пандемії COVID-19 та військового стану. Автори наголошують на пріоритетності збереження фізичного та психічного здоров’я, що є найвищою цінністю суспільства. У дослідженні взяли участь 122 здобувачі Полтавського державного медичного університету віком 17–25 років. Методологія включала ON-LINE опитування з використанням шкал «Оцінка якості життя» (Chaban Quality of Life Scale – CQLS), Анкети для виявлення психосоматичних розладів та шкал самооцінки депресії й тривоги (©Чабан О.С., Хаустова О.О.). Результати показали, що значна частина респондентів має низький або середній рівень якості життя та високий ризик розвитку психосоматичної патології. Він був найвищим у групі із середнім рівнем якості життя. Виявлено, що у респондентів тривога домінує над депресивним компонентом настрою. Цікавою закономірністю є зростання частоти депресивних проявів та зменшення тривожних зі зростанням показників якості життя. Серед виявлених проявів найчастіше зустрічались поведінково-комунікативні порушення (96,7%), сомато-вегетативні (86,8%) і лише потім – емоційні (63,7%). Отримані дані свідчать про значну роль когнітивно-поведінкових порушень у формуванні схильності до психосоматичних розладів. Це може бути пов’язано з особливостями адаптації та комунікації нинішнього покоління здобувачів освіти, особистість яких формувалась під впливом пандемічних та військових обмежень. Ці відмінності, на думку дослідників, не є оптимальними для психосоціальної адаптації та підвищують ризик розвитку стійких психосоматичних порушень, що потребує подальшого вивчення та розробки профілактичних і корекційних заходів.

ПСИХОЛОГІЧНІ МЕХАНІЗМИ САМОДІАГНОСТИКИ РДУГ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ЮНАКІВ З ДІАГНОСТОВАНИМ ТА НЕДІАГНОСТОВАНИМ РОЗЛАДОМ

2025-07-02T09:36:53+03:00

Метою дослідження є виявлення та порівняння структури взаємозв’язків між психологічними чинниками самодіагностики РДУГ у юнаків з офіційно підтвердженим діагнозом та без нього. Актуальність дослідження зумовлена зростанням випадків самодіагностики РДУГ серед молоді, особливо під впливом інформації з соціальних мереж, та недостатнім розумінням психологічних механізмів цього процесу. У дослідженні взяли участь 120 осіб віком від 17 до 25 років, розподілених на дві групи: з діагностованим РДУГ (n=28) та без офіційного діагнозу, але з самозвітованими симптомами РДУГ (n=92). Використовувалися стандартизовані методики: шкала самооцінки РДУГ у дорослих ASRS v1.1, опитувальник GAD-7 для оцінки тривоги, методика дослідження віктимної ідентичності О. Андроникової. Додатково застосовувалися питання для самооцінки наявності симптомів РДУГ та їхнього впливу на життя. Статистичний аналіз включав обчислення описових статистик та кореляційний аналіз за Пірсоном з рівнем значущості p≤0,05 та p≤0,01. Результати показали принципові відмінності в структурі психологічних взаємозв’язків між групами. У групі без діагнозу виявлено значущі кореляції між суб’єктивним переконанням у наявності РДУГ та рівнем тривоги (r=0,26, p≤0,05), тоді як у групі з діагнозом такі зв’язки були відсутніми. Особливо показовою є різниця в силі кореляцій між об’єктивними показниками РДУГ та тривогою: у групі без діагнозу цей зв’язок значно сильніший (r=0,67 проти r=0,41 у групі з діагнозом). В обох групах віктимна ідентичність корелює з оцінкою впливу симптомів на життя, проте механізми цього зв’язку психологічно відрізняються. Отримані результати свідчать, що тривога може виступати тригером самодіагностики РДУГ лише за відсутності офіційного підтвердження діагнозу. Для юнаків з підтвердженим діагнозом РДУГ характерна «діагностична стабільність», коли розлад інтегрований у Я-концепцію без додаткового емоційного навантаження. Дослідження підтверджує необхідність диференційованих підходів до психологічної роботи з різними групами молоді та розробки специфічних інтервенцій для профілактики хибної самодіагностики серед юнацького населення.

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ФЕНОМЕНУ ПСИХОЛОГІЧНОГО БЛАГОПОЛУЧЧЯ В СУЧАСНІЙ ПСИХОЛОГІЇ

2025-07-02T09:43:51+03:00

Cтаття присвячена критичному аналізу теоретико-методологічних підходів до вивчення феномену психологічного благополуччя в сучасній психологічній науці. Вивчення психологічного благополуччя є вкрай актуальним з кількох важливих причин, які стосуються як індивідуального рівня, так і суспільного загалом. Це пов’язане зі зростанням психоемоційного навантаження в сучасному світі: у сучасному суспільстві люди все частіше стикаються з хронічним стресом, високими вимогами, інформаційним перевантаженням та невизначеністю (економічною, соціальною, політичною). Це створює потребу в розумінні та підтримці психологічного благополуччя. Люди з високим рівнем благополуччя мають вищий рівень задоволення життям, мотивації, внутрішньої гармонії, що сприяє їхній реалізації в особистісній, професійній та соціальній сферах. На рівні держави психологічне благополуччя громадян пов’язане із загальним рівнем добробуту, стабільності, продуктивності, зменшенням соціальної напруги та агресії. У контексті війни, втрат, вимушеної міграції та посттравматичного досвіду вивчення та підтримка психологічного благополуччя є необхідністю, а не лише теоретичним інтересом. Розглядається еволюція розуміння психологічного благополуччя від його первинних концептуалізацій до інтегративних моделей, що існують сьогодні. Особлива увага приділяється осмисленню психологічного благополуччя як суб’єктивної реальності, що інтегрує позитивні та негативні емоції, цілісність буття та екзистенційне ставлення особистості до власного життя. Аналізуються ключові атрибути суб’єктного способу буття, такі як автономія, саморегуляція, саморозвиток та самодетермінація, у контексті їхнього взаємозв’язку з психологічним благополуччям. Обговорюються основні концепції та емпіричні дослідження, що становлять базис для подальшого вивчення цієї багатогранної конструкції.

ВПЛИВ ХВОРОБИ НА ПСИХОЛОГІЧНЕ БЛАГОПОЛУЧЧЯ ХВОРИХ НА ЕПІЛЕПСІЮ

2025-07-02T09:47:17+03:00

У статті представлено комплексне дослідження психологічного благополуччя хворих на епілепсію на основі отриманих емпіричних даних. Вивчення психологічного благополуччя є надзвичайно актуальним як на індивідуальному, так і на суспільному рівнях. У сучасному світі спостерігається зростання психоемоційного навантаження, зумовленого хронічним стресом, високими вимогами, інформаційним перевантаженням, а також економічною, соціальною та політичною невизначеністю. Усе це створює нагальну потребу в глибшому розумінні механізмів формування та підтримки психологічного благополуччя. Особи з високим рівнем благополуччя зазвичай характеризуються вищим рівнем задоволеності життям, внутрішньою гармонією, мотивацією до самореалізації, що позитивно впливає на їхнє функціонування в особистісній, професійній та соціальній сферах. Таким чином, забезпечення й підтримка психологічного благополуччя є важливою умовою сталого розвитку як окремої людини, так і суспільства загалом. Психологічне благополуччя існує, передусім, у свідомості самого індивіда й виступає формою суб’єктивної реальності. Це означає, що воно не піддається об’єктивному вимірюванню за зовнішніми критеріями, оскільки є внутрішнім досвідом, який формується через особисту інтерпретацію та оцінку власного життя. Суб’єктивність психологічного благополуччя виявляється, зокрема, в емоційному компоненті – поєднанні позитивних та негативних емоцій. Важливо розуміти, що благополуччя не передбачає постійну відсутність негативних переживань. Навпаки, здатність конструктивно проживати і інтегрувати такі емоції, як смуток, розчарування чи страх, свідчить про високий рівень психологічної зрілості та адаптивності. Такий підхід є особливо важливим у роботі з людьми, які мають хронічні захворювання, зокрема епілепсію. У таких випадках психологічне благополуччя не зводиться до відсутності симптомів чи обмежень, а полягає у здатності особи приймати свій стан, адаптуватися до нього й зберігати внутрішню цілісність та задоволення життям попри наявні труднощі. В дослідженні було використано авторську анкету та психодіагностичні інструменти оцінки, зокрема: коротку форму опитувальника SF-36 та Psychological General Well-Being Index (PGWBI). Було проаналізовано зв’язки між показниками фізичного, соціального та психологічного благополуччя з низкою клінічних характеристик: частотою епілептичних нападів, тривалістю захворювання, віком та соціально-демографічними показниками. Використано методи статистичної обробки даних. Отримані результати свідчать про суттєвий вплив клінічних і соціально-демографічних чинників на суб’єктивне сприйняття якості життя та підкреслюють необхідність індивідуалізації програм психологічної підтримки та реабілітації.

ПСИХОЛОГІЧНЕ БЛАГОПОЛУЧЧЯ ВНУТРІШНЬО-ПЕРЕМІЩЕНИХ ОСІБ

2025-07-02T10:29:06+03:00

У статті представлено обгрунтування результатів динаміки росту показників психологічного благополуччя внутрішньо-переміщені особи отриманих в процесі реабілітації. Виокремлено елементи психологічного благополуччя, надано програму відновлення внутрішньо-переміщені особи під час війни. Проведено емпіричне дослідження показників стресу, сприйняття власного образу тіла, посттравматичного стресового розладу до та після надання психологічних інтервенцій. Цим зумовлена актуальність дослідження. Обґрунтовано припущення про те, що надана програма реабілітації родин внутрішньо-переміщених осіб сприятиме їх відновленню, зменшенню показників посттравматичного стресового розладу, покращенню показників психологічного благополуччя. Метою програми відновлення внутрішньо-переміщених осіб під час війни є надання необхідних психологічних інтервенцій на основі системно-інтегративного підходу, який поєднує тілесні та ментальні практики. Показано, що поетапне втручання в реабілітаційний процес зумовлює організацію процесу реабілітації внутрішньо-переміщених осіб під час війни. У статті представлені результати емпіричного дослідження стану жінок, які пережили втрату будинку та намагаються адаптуватися у нових соціальних умовах. Надано всі теми психологічних запитів, з якими психологи працюють під час відновлення на кожному етапі реабілітації родин переселенців. Надано перелік проблем, з якими внутрішньо-переміщені особи зверталися протягом реабілітаційного часу. Описано дієві методи інтервенції психологів для учасниць проекту «Відновлення під час війни». Надано показники результату відновлення. Знайдено кореляції між психологічним благополуччям та сприйняттям власного образу тіла жінок. Динаміку змін стану учасниць проекту відображено в графіках та таблицях. Подальші перспективи нашого дослідження вбачаємо у розробці курсу «Психологічне благополуччя особистості» та методичного посібника.

ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК АГРЕСИВНОСТІ ТА АДИКТИВНОЇ ПОВЕДІНКИ ОСОБИСТОСТІ У ПІДЛІТКОВОМУ ВІЦІ

2025-07-02T10:33:12+03:00

У статті здійснено дослідження проблеми психологічних особливостей взаємозв’язку агресивності та адиктивної поведінки особистості у підлітковому віці. Визначено поняття адиктивної поведінки на основі розгляду наукових концепцій дослідників. Виявлено, що дана поведінка проявляється як намагання людини втекти від реальності шляхом вживання різного роду речовин або фіксацією уваги на певних видах діяльності. Важливою особливістю адиктивної поведінки є можливість легкого переходу від однієї форми адикції до іншої. На основі теоретичного аналізу даної проблеми також з’ясовано, що адиктивна поведінка може бути пов’язана із агресивністю особистості. Агресивність є динамічною характеристикою активності й адаптивності людини. Проте, у певних випадках рівень агресивності може бути підвищений та виражатись у деструктивних діях особистості. Важливо встановити вид агресії залежно від об’єкта, на який вона спрямована. Виокремлюють аутоагресію та гетероагресію. Схильність до формування адиктивної поведінки часто пов’язана із аутоагресією. Здійснено емпіричне дослідження взаємозв’язку агресивності та адиктивної поведінки у підлітковому віці з подальшою статистичною обробкою даних (коефіцієнт кореляції Пірсона). Підібрано наступні методики діагностики агресивності та схильності до різних видів адикцій: методика визначення агресивності Басса-Дарки; опитувальник виявлення схильності до залежної поведінки В. Ю. Зав’ялова; методика діагностики схильності до залежної поведінки В. Д. Менделевич. Узагальнивши результати методик визначено, що у більшості досліджуваних учнів рівень агресивності не виходить за межі норми. Також помітно, що у переважної частини підлітків рівень схильності до залежної поведінки знаходиться у межах норми. Не виявлено серед учнів даної вибірки і схильності до видів адиктивної поведінки, а саме алкогольної та наркотичної. За допомогою статистичної обробки даних, а саме кореляційного аналізу, встановлено взаємозв’язок між показниками методик. Результати кореляційного аналізу вказують на статистично значущий зв’язок досліджуваних явищ. Учні з високим рівнем агресивності більше схильні до проявів адиктивної поведінки, зокрема наркотичної та алкогольної залежностей, ніж учні з низьким рівнем проявів агресивності.

ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ПРОЯВІВ АГРЕСИВНОСТІ ТА ЇХНІЙ ВПЛИВ НА ПРОФЕСІЙНИЙ РОЗВИТОК МАЙБУТНЬОГО ПСИХОЛОГА

2025-07-02T10:36:32+03:00

У статті висвітлено психологічні особливості проявів агресивності майбутніх психологів у процесі їхнього навчання та проаналізовано вплив цих проявів на професійний розвиток фахівців у сфері психології. Увагу зосереджено на теоретичному аналізі понять «агресія» та «агресивність» і чинниках, які їх зумовлюють. Зазначено, що в умовах війни та соціальної нестабільності агресія набуває нових значень, стаючи водночас деструктивною і захисною реакцією. Розкрито зв’язок агресивності з емоційним станом, ригідністю поведінки, рівнем саморегуляції та особистісними характеристиками. Описано, як агресивні реакції можуть впливати на міжособистісну взаємодію, емоційну стабільність, успішність та здатність до ефективної успішної професійної діяльності майбутнього психолога. Проаналізовано сучасні теоретичні підходи до розуміння агресії (біологічна, фрустраційна, соціального навчання, когнітивна) та роль агресії у процесі самоактуалізації. Наголошено на важливості формування у здобувачів вищої освіти навичок емоційного контролю, стресостійкості та саморегуляції як необхідних умов їхнього професійного становлення та розвитку. Виокремлено особистісні, соціальні та професійні чинники, які можуть провокувати агресивність, зокрема в контексті психологічного навантаження, викликів навчального процесу та життєвих труднощів у воєнний час. Підкреслено важливість формування психологічної культури та розвитку емпатії як засобів профілактики агресивності, зазначено також роль практичної підготовки у формуванні навичок конструктивної взаємодії та саморегуляції у майбутніх психологів. Аргументовано необхідність своєчасної діагностики та корекції агресивності й окреслено перспективи подальших досліджень, спрямованих на розробку ефективних стратегій корекції агресивної поведінки як елементу підвищення конкурентоздатності майбутнього фахівця та запобігання професійному вигоранню.

ФОРМУВАННЯ НАВЧАЛЬНОЇ МОТИВАЦІЇ СТУДЕНТІВ В УМОВАХ ДИСТАНЦІЙНОГО ТА ЗМІШАНОГО НАВЧАННЯ

2025-07-02T10:40:59+03:00

У статті висвітлено проблему формування навчальної мотивації студентів в умовах дистанційного та змішаного навчання, що стало особливо актуальним через цифровізацію освітнього процесу, зниження рівня залученості студентів, а також через глобальні виклики, такі як пандемія COVID-19 та військові дії. Підкреслено, що сучасна система освіти потребує нових психолого-педагогічних підходів до мотивації, орієнтованих на розвиток внутрішніх ресурсів особистості, саморегуляції та емоційної стійкості. В умовах пандемії та війни виникла необхідність адаптації навчального процесу до змінюваних обставин, що посилюють стрес і тривожність серед студентів, а також потребують особливої уваги до підтримки психоемоційного стану. Теоретичною основою дослідження є самодетермінаційна теорія мотивації Р. Десі та Е. Раяна, яка акцентує увагу на задоволенні базових психологічних потреб – автономії, компетентності та соціальної включеності – як передумов ефективного навчання. На основі цієї теорії розроблено та впроваджено програму формування навчальної мотивації, яка тривала шість тижнів і включала шість тематичних модулів: «Самопізнання», «Цілепокладання», «Емоційна підтримка», «Самоорганізація», «Подолання прокрастинації», «Рефлексія змін». Програма була адаптована до реалій пандемії та війни, включаючи вправи, які сприяють розвитку емоційної стійкості, здатності адаптуватися до стресових ситуацій та підтримувати мотивацію в умовах невизначеності. Серед практичних технік і вправ були: SMART-цілі, мотиваційна карта, щоденник енергії, техніка Pomodoro, емоційне письмо, вправи на розвиток емоційної підтримки та «Дерево мотивації». Перспективою подальших досліджень є розробка довготривалих стратегій підтримки академічної мотивації у віртуальному середовищі, з урахуванням індивідуальних особливостей студентів та міжособистісної взаємодії з викладачами, а також аналіз впливу соціальних і психологічних чинників на ефективність мотиваційних програм у кризових умовах.

ГЕНДЕРНІ ОСОБЛИВОСТІ ЕКОЛОГІЧНОЇ СВІДОМОСТІ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ

2025-07-02T10:44:34+03:00

Дана стаття присвячена теоретичному і практичному обґрунтуванню процесу дослідження гендерних особливостей екологічної свідомості молодших школярів, зокрема підходів до його трактування, основних напрямків у формуванні суб’єктивного сприйняття навколишнього середовища, форм прояву екологічної свідомості, її структури та основних компонентів. Характеризується сутність поняття «екологічна свідомість» у психологічній літературі. Наголошується, що екологічна свідомість являє собою відображення людиною способу свого ставлення до природи в формах поняття, судження, закону, теорії, наукової думки та при цьому спрямоване на забезпечення її життєво-необхідних екологічних умов існування, збереження й удосконалення її екологічного простору. Вважається, що засвоєння екологічних знань поєднується із глибокими емоційними переживаннями індивіда, сприяє формуванню й становленню його екологічних переконань, поглядів та уявлень як вирішального компоненту екологічної відповідальності. Тобто, екологічна свідомість визначається як акт свідомості, виражений у поєднанні екологічних знань та відповідних почуттів, коли засвоєні людиною екологічні норми одночасно стають нормами її поведінки у відношенні до природи. Розглянуто особливості розвитку екологічної свідомості учнів початкових класів, яка є певним рівнем свідомості дитини, що містить психічні здатності щодо забезпечення її включення у процес регуляції та саморегуляції діяльності, орієнтації та самоорієнтації в оточуючому просторі, а також оволодіння дитиною соціальними та культурними стереотипами, спрямованими на збереження природного середовища, вивчення природних взаємозв’язків. Проаналізовано роль ґендеру в розвитку екологічної свідомості молодших школярів, який розглядається як соціальний конструкт, що містить ряд параметрів за допомогою яких визначається статус людини у соціумі. Аналізуються методичні основи емпіричного дослідження ґендерних особливостей екологічної свідомості молодших школярів: вивчення ставлення до екологічних проблем, визначення домінуючої установки в ставленні до природи, діагностика рівня розвитку інтенсивності суб’єктивного ставлення до природи непрагматичної модальності та його структури. Даний психодіагностичний комплекс методик відповідає специфіці досліджуваного явища і дозволяє розкрити різноманітні аспекти дослідження ґендерних особливостей екологічної свідомості учнів молодшого шкільного віку. Проаналізовано організацію емпіричного дослідження і результати психодіагностики ґендерних особливостей екологічної свідомості молодших школярів: аналіз особливостей ставлення молодших школярів до екологічних проблем; аналіз домінуючої екологічної установки молодших школярів в ставленні до природи; характеристика компонентів інтенсивності суб’єктивного ставлення молодших школярів до природи.

ПОРІВНЯННЯ ОРГАНІЗАЦІЙНОЇ ПОВЕДІНКИ В ЗЛОЧИННІЙ ГРУПІ ТА ЗГРАЇ ТВАРИН

2025-07-02T10:05:59+03:00

У цій статті проводиться порівняльний аналіз організаційної поведінки злочинних груп та зграї тварин. Основна увага приділяється їхній структурі, цілям існування, принципам взаємодії між учасниками та методам забезпечення внутрішнього порядку. Незважаючи на різну природу, як злочинні угруповання, так і зграї тварин мають спільні риси, зокрема побудову чіткої ієрархії, розподіл обов’язків та покарання за порушення встановлених правил. І в першому, і в другому випадку ефективність діяльності колективу значною мірою залежить від правильно організованої комунікації. Злочинні групи використовують для цього вербальні інструкції, коди і змови, тоді як тварини спілкуються через міміку, звуки, рухи тіла та інші інстинктивні сигнали. Попри подібність у загальних принципах організації, між цими системами існують суттєві відмінності. Злочинні групи формуються на основі свідомого вибору людей, їх об’єднує прагнення до матеріальної вигоди, контролю над ресурсами або владою. Натомість зграї виникають природно і служать переважно для забезпечення виживання особин у дикій природі: спільного полювання, захисту від хижаків або продовження роду. Членство у злочинному угрупованні зазвичай вимагає вербування або доведення своєї лояльності, тоді як у зграї тварин головним чинником є народження в певній спільноті або природна інтеграція в колектив. У статті детально розглядаються й механізми санкцій. Злочинні групи часто застосовують жорсткі методи впливу на порушників правил – аж до фізичного насильства або вбивства. У тваринних зграях теж існують форми покарання: вигнання, підпорядкування чи домінування над слабшими особинами. Водночас рівень агресії у тварин визначається переважно інстинктами, а у злочинців – холодним розрахунком або страхом втратити контроль над організацією. Окремо підкреслюється, що на життєздатність і розвиток злочинних угруповань та зграї впливають різні зовнішні фактори. Для злочинних груп головною загрозою є діяльність правоохоронних органів, конкуренція інших банд або внутрішні зради. Для зграї тварин – це зміни довкілля, нестача їжі, напади хижаків або стихійні лиха. Отже можна сказати, що хоч базові принципи організації колективної поведінки в обох випадках мають багато спільного (кооперація, захист, взаємна допомога), однак глибинні мотиви, способи досягнення цілей та етичні норми суттєво відрізняються. Аналіз подібностей і відмінностей допомагає краще зрозуміти механізми формування групової поведінки як у природі, так і в суспільстві людини. Для повного розуміння цих процесів важливо поєднувати знання із соціології, психології, кримінології та біології.

СОЦІАЛЬНОПСИХОЛОГІЧНІ РИСИ ДОМАШНЬОГО НАСИЛЬНИКА

2025-07-02T10:25:13+03:00

У статті здійснено комплексний аналіз соціальнопсихологічних рис особистості, яка вчиняє домашнє насильство. Домашнє насильство розглядається не як поодинокий акт агресії, а як системна модель поведінки, що формується внаслідок поєднання індивідуальних психологічних особливостей, несприятливих соціальних умов і закріплених культурних норм. У роботі охарактеризовано основні види домашнього насильства – фізичне, психологічне, сексуальне та економічне – з виокремленням їхніх психологічних наслідків та типових способів реалізації з боку кривдника. Особлива увага приділена аналізу впливу родинного мікросередовища, досвіду спостереження або переживання насильства в дитинстві, а також соціального схвалення домінантної моделі чоловічої поведінки. Обґрунтовано, що традиційні уявлення про маскулінність, які передбачають силу, емоційну стриманість і жорсткий контроль, значно підвищують ризик толерантного ставлення до насильства у родині. Визначено, що чинники соціалізації та культурні стереотипи взаємодіють із психологічними механізмами, посилюючи схильність до агресивної поведінки. У психологічному аспекті стаття акцентує увагу на таких механізмах, як проєкція (несвідоме перенесення власних деструктивних емоцій на партнера), фрустрація (емоційна напруга, що виникає при неможливості досягнення цілі) та недостатня здатність до емоційної саморегуляції. Доведено, що імпульсивність, низька стресостійкість, дефіцит емпатії та відсутність навичок конструктивного вирішення конфліктів є провідними предикторами насильницької поведінки. Підкреслено, що кривдник у ситуації домашнього насильства – це не лише агресор, а й носій глибших особистісних деформацій, що потребують професійного втручання. Результати дослідження мають прикладне значення для фахівців у сфері психології, соціальної роботи та юриспруденції, зокрема для розробки корекційних програм, ресоціалізації агресорів та профілактики насильства в родинах.

ЕМПІРИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ОСОБЛИВОСТЕЙ ПРОЯВІВ ПТСР У ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ

2025-07-02T11:01:50+03:00

Посттравматичний стресовий розлад є одним з найпоширеніших психічних розладів серед військовослужбовців, та може виникати внаслідок військових травм, бойових дій, й супроводжуватися симптомами: повторні спогади про події, гіперзбудженість, відчуття відокремленості, тривога та інші психологічні та фізичні реакції. ПТСР у військовослужбовців є одним з найбільш частих психічних порушень, який може розвиватися через участь у бойових діях, фізичну та психічну травму (побачені жорстокість і насильство, страх за власне життя та життя побратимів, віддаленість від родини та друзів) та інші стресогенні фактори. З’ясовано, що основними стрес-факторами можуть бути: небезпека за життя і здоров’я, емоційна напруга, фізичне та психічне виснаження, соціальна ізоляція, необхідність прийняття швидких і важливих рішень. У етіології ПТСР головну роль відіграють такі три групи чинників: спадково-конституційні; психоемоційні; психоорганічні. ПТСР – це психічний розлад, який може розвинутися у людей, які пережили або були свідками травматичних подій, що загрожвали життю або фізичному та психічному благополуччю. Симптоми ПТСР можуть включати повторні спогади про травматичну подію, гіперзбудженість, нав’язливі думки та спогади, відчуття відокремленості або відчуженості, важку тривожність та інші психічні та емоційні симптоми. Цей розлад може суттєво обмежувати здатність людини до повсякденного функціонування та вимагати професійної допомоги для керування симптомами і поліпшення якості життя. Результати, отримані за допомогою діагностичних методик, свідчать, що у військовослужбовців присутній ПТСР, а його прояви мають сформований та сталий характер. Визначено, що ПТСР може значно впливати на якість життя військовослужбовців та їхніх родин, а також на їхню соціальну та професійну адаптацію після повернення. Важливою є підтримка та доступ до психологічної та медичної допомоги для тих військовослужбовців, хто переживає ПТСР, а також психологічний супровід родин у період реадаптації військових, що сприятиме у допомозі подолати труднощі та адаптуватися до цивільного життя після служби.

МЕТОДИКА ДОСЛІДЖЕННЯ ПСИХОЛОГІЧНИХ ООСБЛИВОСТЕЙ РОЗВИТКУ КРИТИЧНОГО МИСЛЕННЯ ОФІЦЕРІВ ОПЕРАТИВНОГО РІВНЯ

2025-07-02T11:06:45+03:00

Стаття присвячена теоретико-методологічному обґрунтуванню комплексу психодіагностичних методик, які дозволяють об’єктивно визначати рівень розвитку критичного мислення офіцерів оперативного рівня. Актуальність дослідження зумовлена потребою підвищення ефективності діяльності військовослужбовців в умовах сучасних збройних конфліктів, де критичне мислення є важливим аспектом ухвалення управлінських рішень. У статті розглядається поняття критичного мислення офіцера як багатовимірний психологічний феномен, що включає метакогнітивний, когнітивний та соціально-комунікативний компоненти. Метакогнітивний компонент відображає процеси когнітивної рефлексії, моніторинг та аналіз власних когнітивних процесів та оцінку ефективності власних рішень. Когнітивний компонент відповідає за аналітико-синтетичну обробку інформації, що дає змогу офіцеру адекватно оцінювати бойову ситуацію та прогнозувати можливі наслідки. Соціально-комунікативний компонент формує здатність до конструктивної взаємодії у команді під час ухвалення управлінських рішень. На основі теоретико-методологічного аналізу визначено комплекс психодіагностичних методик, спрямованих на діагностику рівнів розвитку кожного з компонентів критичного мислення. Обґрунтовано три рівні розвитку критичного мислення: високий, середній і низький, що дає змогу диференційовано підходити до підготовки офіцерів, своєчасно виявляти потребу у розвитку їхньої критичності у мисленні та формувати індивідуальні програми психологічної підтримки, спрямовані на підвищення ефективності управлінської діяльності в умовах бойових дій. Вказана диференціація дає можливість чітко визначити групи офіцерів, які потребують цілеспрямованих заходів для розвитку критичного мислення, що у майбутньому може покращити якість підготовки офіцерів.

ГЕНДЕРНІ ВІДМІННОСТІ МОТИВАЦІЇ ПОЛІЦЕЙСЬКИХ ТА ЇХНІ ІМПЛІКАЦІЇ ДЛЯ ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

2025-07-02T11:10:30+03:00

Професійна діяльність поліцейських передбачає високий рівень внутрішньої мотивації, що забезпечує ефективне виконання службових обов’язків в умовах підвищеної складності, ризику та соціального напруження, особливо в умовах війни. Мотивація виступає центральним чинником, який визначає ступінь залученості, орієнтацію на досягнення, прагнення до розвитку та витримку в умовах професійного навантаження. У статті подано результати емпіричного дослідження особливостей мотиваційної сфери працівників поліції з урахуванням ґендерного аспекту. Для оцінки мотиваційного профілю було використано методику «Вивчення мотиваційного профілю особистості» Ш. Річі та П. Мартіна, яка охоплює 12 мотиваційних шкал і дозволяє виявити перевагу певних мотивів. У дослідженні взяли участь 271 співробітник Національної поліції України (208 чоловіків і 63 жінки) різного віку та професійного стажу. Проаналізовано рівні та домінуючі вектори мотивації в осіб різної статі, що дозволило виявити низку значущих відмінностей. Зокрема, жінки-поліцейські виявляють вищу мотивацію у сферах професійного зростання, креативності, самореалізації та позитивного сприйняття організаційних умов. Натомість чоловіки демонструють більш прагматичний підхід, орієнтацію на стабільність і функціональні результати. Емпіричні висновки підкреслюють багатовимірність мотиваційної структури поліцейських обох статей та виявляють системні гендерні відмінності, що мають значення для організаційної психології та управління персоналом. Зокрема, жінки орієнтуються на розвиток, суспільну корисність та творчість, тоді як чоловіки – на структурованість, автономію й стабільність. Імплікації отриманих результатів стосуються необхідності впровадження диференційованих мотиваційних стратегій у роботі з персоналом, що сприятиме зменшенню рівня професійного вигорання, підвищенню задоволеності роботою та ефективності виконання завдань у складних умовах, зокрема в умовах воєнного стану. Майбутні дослідження охоплюють мотиваційні чинники службової ефективності в кризових умовах.

ІНТЕГРАТИВНІ МЕХАНІЗМИ ВПЛИВУ МАЙНДФУЛНЕС-БАЗОВАНИХ ВТРУЧАНЬ НА ЕМОЦІЙНУ РЕГУЛЯЦІЮ

2025-07-02T10:49:35+03:00

Актуальність проблеми зумовлена високою поширеністю стрес-індукованих психічних розладів (тривожних, депресивних, посттравматичних) та необхідністю покращення ефективності їх профілактики і лікування. Мета: проаналізувати сучасні моделі MBI та пов’язані психологічні механізми дії, а також узагальнити клінічні ефекти таких втручань. В основній частині представлено огляд 12 програм MBI (MBSR, MBCT, ACT, DBT, MBRP тощо) із зазначенням авторів, року розробки, фокусу та ключових механізмів впливу (наведено у таблиці). Розглянуто психологічні механізми впливу практик майндфулнес: когнітивні (покращення уваги, метакогнітивна переоцінка, декамуляція думок), афективні (зниження румінації, експозиція й прийняття емоцій замість придушення) та інтероцептивні (посилення усвідомлення тілесних відчуттів і «втіленого» переживання емоцій). Наведено результати досліджень, які демонструють вплив MBI на зменшення тривоги, депресії, посттравматичних симптомів і стресу, а також виокремлено відмінності механізмів для різних розладів (наприклад, зменшення уникання при тривозі vs. румінації при депресії). Описано інтегративну схему дії майндфулнес, що поєднує «top-down» (свідомий когнітивний контроль) і «bottom-up» (сенсорне прийняття) процеси емоційної регуляції, та обговорено значення міжособистісного та мотиваційного компонентів. У висновках узагальнено основні результати: MBI є ефективними для покращення емоційної регуляції через комплекс взаємодіючих механізмів; запропоновано перспективи адаптації MBI в умовах воєнного стану в Україні для військових, медиків, ветеранів. Наголошено на важливості уникнення редукціоністського підходу («макмайндфулнес») при впровадженні майндфулнес-практик.

НАСТІЛЬНІ ІГРИ ЯК ІНСТРУМЕНТ ФОРМУВАННЯ САМОРЕГУЛЯЦІЇ У ДІТЕЙ З ОСОБЛИВИМИ ОСВІТНІМИ ПОТРЕБАМИ

2025-07-02T10:56:12+03:00

У статті досліджується роль настільних ігор як інструмента формування саморегуляції у дітей з особливими освітніми потребами. Проаналізовано особливості поняття саморегуляція у працях вітчизняних та зарубіжних вчених. Розглянуто особливості саморегуляції у дітей з особливими освітніми потребами. Представлено інформацію щодо таких показників саморегуляції, як: планування, моделювання, програмування, оцінювання результатів, гнучкість, самостійність. Особлива увага приділяється значенню ігор у розвитку когнітивних, емоційних та соціальних навичок, що є важливими для успішної адаптації таких дітей у суспільстві. Вивчаються переваги використання настільних ігор у навчальному процесі, зокрема їх здатність впливати на покращення концентрації уваги, зниження імпульсивності та розвитку здатності до планування й самоконтролю. Зазначено, що настільні ігри допомагають учням з особливими освітніми потребами розвивати здатність до емоційного саморегулювання, контролювати свої емоційні стани та ефективно взаємодіяти з іншими. Представлено добір настільних ігор, спрямованих на розвиток окремих показників саморегуляції. Проаналізовано особливості проведення корекційних занять з використанням настільних ігор з учнями з порушенням слуху. У констатувальному експерименті проаналізовано результати дітей з порушенням слуху та мовленнєвими порушеннями. Формувальний експеримент було проведено з учнями з порушеннями мовлення. Також було проведено контрольний експеримент. Отримані результати оброблено за допомогою методів математичної статистики. Надається огляд існуючих досліджень, що підтверджують ефективність ігор у формуванні саморегуляції у дітей із різними порушеннями розвитку. На основі аналізу наукових праць авторів пропонується комплексний підхід до використання настільних ігор в інклюзивній освіті, що сприяє розвитку ключових аспектів саморегуляції у дітей з особливими освітніми потребами. Розроблено психолого-педагогічні рекомендації щодо використання настільних ігор на корекційних заняттях із розвитку саморегуляції в роботі з учнями з особливими освітніми потребами.

НЕЙРОПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ МУЗИКОТЕРАПІЇ: ВПЛИВ НА АКТИВАЦІЮ МОЗКОВИХ ЗОН

2025-07-02T09:23:36+03:00

У статті здійснено теоретичний огляд сучасних досліджень, присвячених нейропсихологічним аспектам музикотерапії та її впливу на активацію мозкових зон у різних вікових групах і клінічних популяціях. Розглянуто ключові нейровізуалізаційні (фМРТ, ПЕТ, ДТ-МРТ) та нейрофізіологічні (ЕЕГ, МЕГ) методики, які використовуються для картографування реакцій мозку на музичні стимули. Описано механізми залучення перефронтальної кори (PFC), гіпокампу, амигдали, слухової та моторної корикальних зон, а також підкоркових структур (таламус, мозочок) у процесах емоційної регуляції, пам’яті, навчання й рухової активності. Аналіз робіт у педіатричних популяціях демонструє, що музикотерапевтичні інструментальні та вокальні вправи сприяють підвищенню когнітивної гнучкості, поліпшенню емоційної стійкості й моторних навичок у дітей із неврологічними порушеннями. У дорослих пацієнтів із тривожними та депресивними розладами прослуховування музики та виконання музичних вправ корелює зі зниженням реактивності амигдали та активацією дорсолатеральної PFC, що відображається у зниженні симптомів тривоги й депресії. В літніх пацієнтів із нейродегенеративними захворюваннями (хвороба Альцгеймера, Паркінсона) музикотерапія підтримує нейропластичність, полегшує відновлення когнітивних функцій і моторики, зокрема завдяки активації дофамінергічної системи винагороди та обхідних моторних шляхів. Окремий підрозділ присвячено реабілітації після інсульту, де музично-орієнтована терапія (Music-Supported Therapy) сприяє відновленню рухових функцій через посилення зв’язності аудіо-моторних мереж і підвищення збудливості первинної моторної кори. Підсумовуючи, музикотерапія є ефективним мультисистемним втручанням, яке водночас активує сенсорні, емоційні та виконавчі мережі мозку й може слугувати цінним доповненням до традиційних методів лікування та реабілітації.